Розділ 1. Провидіння спасіння, що досягається через розп’яття
1.1. Мета пришестя Ісуса як Месії
Метою, заради якої Ісус прийшов як Месія, було не що інше, як повне спасіння грішного людства, що означало втілення мети провидіння відновлення. Ісус прийшов, щоб створити Царство Небесне спочатку на землі. Ми можемо зрозуміти це з його слів, через які він звертається до учнів: «…будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Матв. 5:48).
Відповідно до принципу творення, людина, яка втілила мету творення, не може вчинити гріх, оскільки вона перебуває в повній гармонії з Богом і наділена Божественною природою. З точки зору мети творення така людина досконала, як досконалий Небесний Батько. Ісус звертався до своїх учнів із такими словами з надією на те, що вони відновляться до положення людей, які втілили мету творення, — тих, хто зможе стати громадянами Царства Небесного. Отже, Ісус прийшов, щоб створити Царство Небесне на землі, відновивши грішних людей до положення громадян цього Царства. Саме тому він навчав своїх учнів молитися, звертаючись до Небесного Батька: «…нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Матв. 6:10). Він також закликав людей до покаяння, кажучи, що наблизилося Царство Небесне (Матв. 4:17). З цієї ж причини Іван Хреститель, який прийшов приготувати шлях Господу, проголошував наближення Царства Небесного (Матв. 3:2).
Якими будуть люди, коли вони втілять мету творення та стануть досконалими, як Небесний Отець? Досконалі люди перебуватимуть у повній єдності з Богом, сприймаючи переживання Його Шімджон, як свої власні. Вони матимуть Божественну природу, і все їхнє життя буде нерозривно пов'язане з Богом. Будучи вільними від первородного гріха, вони не потребуватимуть ані спокути, ані Спасителя, як не потребуватимуть молитви та життя у вірі, що необхідні грішним людям у їхніх пошуках Бога. Більше того, оскільки в них не буде первородного гріха, їхні діти народжуватимуться безгрішними та втілюватимуть у собі добро. Виходить, їм також не буде потрібен Спаситель, який би спокутав їхні гріхи.
1.2. Чи було завершене провидіння спасіння спокутою через розп'яття?
Чи втілилася мета провидіння відновлення з розп'яттям Ісуса, який спокутав гріхи людства? Якщо так, то тоді люди, які істинно вірують в Ісуса, повинні були б уже відновити свою первозданну природу та побудувати Царство Небесне на землі. Однак в усій історії християнства не знайшлося такого віруючого, який прожив би життя в повній єдності з Богом. Жодна людина не пережила в усій повноті того, що приховано в Шімджон Бога, ніхто не мав Божественної природи. Відповідно, не було ще жодного святого, який би не потребував спокути гріха, а також молитви й життя у вірі. Навіть апостол Павло, людина великої віри, повинен був присвятити себе без залишку релігійному служінню та вести життя, сповнене найглибших молитов (Рим. 7:18—25). Більше того, якими б глибоко віруючими не були батьки, їхні діти народжуються з первородним гріхом і не можуть увійти в Царство Небесне, доки Спаситель не спокутає їхній гріх. Отже, батьки продовжують передавати своїм дітям первородний гріх.
Чому може навчити нас така реальність життя у вірі, яке ведуть християни? Їхнє життя свідчить про те, що спасіння через розп'яття не позбавляє людину від первородного гріха і не приводить до остаточного відновлення її первозданної природи. Ісус, знаючи, що спокута через розп'яття не втілить до кінця мету його приходу як Месії, обіцяв прийти знову. Він розумів, що воля Бога, згідно з якою повинне бути створене Царство Небесне на землі, абсолютна та незмінна і що він має повернутися й виконати її до кінця.
Чи означає це, що його розп'яття на хресті ні до чого не привело? Аж ніяк ні (Іван. 3:16). Жертва Ісуса заклала основу для народження християнства та його історії, сповненої величі. Більше того, досвід життя у вірі кожного з нас — яскраве свідчення того, наскільки великою є дарована нам милість спокути через розп'яття. Отже, віра в те, що розп'яття може спокутувати наші гріхи, не є безпідставною. Але вірно також і те, що розп'яття не дало змоги створити Царство Небесне на землі, тому що не принесло людям звільнення від первородного гріха, не відновило їхню первозданну природу і не зробило їх нездатними грішити.
Тоді виникає запитання: якою мірою люди можуть отримати спасіння завдяки розп'яттю Ісуса? Не відповівши на нього, ми не зможемо наставляти у вірі сучасних інтелектуально розвинених людей. Спочатку, однак, нам необхідно докладніше поговорити про смерть Ісуса на хресті.
1.3. Розп'яття Ісуса
Чи була неминучою смерть Ісуса на хресті? Проаналізуймо спочатку слова та вчинки учнів Ісуса, які описані в Біблії.
З приводу його смерті всі вони мали одне чітке почуття: були вбиті горем та сповнені обурення, глибоко впевнені в тому, що розп'яття Ісуса — вища несправедливість. Степан, наприклад, у гніві називає іудейських вождів «зрадниками та убійниками», невіра та невігластво яких призвели до розп'яття його вчителя (Дії 7:51—53). Більше того, християни всіх часів загалом розділяли такі почуття учнів Ісуса. Якщо смерть Ісуса була визначеним наперед результатом подій і з його розп'яттям утілювалася Божа воля, то, незважаючи на весь біль утрати, який відчували його учні, чи були б вони настільки обуреними, як це було насправді? Їхня реакція на смерть Ісуса допомагає нам зрозуміти: те, що Ісус пішов шляхом хреста, — неправильно, і цього не повинно було бути.
Тепер розгляньмо питання про те, чи було розп'яття неминучим із точки зору Божого призначення.
Бог призвав обраний народ Ізраїлю, нащадків Авраама. Він ростив їх, захищав та загартовував їхню віру, ведучи шляхом труднощів та випробувань. Він посилав їм пророків, які втішали їхні серця твердою обіцянкою, що одного разу пошле їм Месію. Готуючи людей до його приходу, Бог наказав їм побудувати скинію і пізніше — спорудити храм і, щоб свідчити про народження Месії, послав Ізраїлю мудреців зі Сходу, Семена, Анну, Івана Хрестителя тощо.
Якщо говорити, зокрема, про Івана Хрестителя, то багато іудеїв знали, що його зачаття було засвідчене ангелом (Лук. 1:13). Чудеса, що супроводжували його народження, сповнили подивом усю Іудею (Лук. 1:63—66), а його аскетичне життя в пустелі справляло таке велике враження, що багато в кого навіть з'являлося в душі питання, чи не був Іван самим Христом (Лук. 3:15). Неважко зрозуміти, що Бог послав свідчити про Ісуса Христа таку видатну людину, як Іван Хреститель, для того, щоб народу Іудеї було легше повірити в Ісуса.
Очевидно, що Божа воля полягала в тому, щоб іудеї, які жили в той час, повірили в Ісуса як у Месію. Бог знову й знову вчив іудеїв дотримуватися Його волі, тому логічно було припустити, що вони приймуть Ісуса. Якби так і сталося в реальності, то хіба спало б їм на думку відправити на хрест Месію, якого вони так довго чекали? Ісус був розп'ятий саме тому, що народ Іудеї, усупереч волі Бога, не повірив у те, що він — Месія. Тож Ісус прийшов не для того, щоб померти на хресті.
Далі проаналізуймо слова та вчинки самого Ісуса, щоб зрозуміти, чи було розп'яття саме тим шляхом, який міг привести до повного втілення мети його приходу як Месії.
Слова та вчинки Ісуса свідчать про його гаряче бажання переконати людей у тому, що він Месія. Звернемося за підтвердженням до Біблії. Учням, які запитали Ісуса про те, що послужить здійсненню Божої волі, він відповів: «Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав» (Іван. 6:29). У Біблії описується момент, коли Ісус, переживаючи глибокі страждання через невіру іудеїв і не знайшовши нікого, хто міг би розділити з ним біль серця, із жалем поглядає на Єрусалим. Оплакуючи тяжку долю обраного народу, якого Бог із любов'ю ростив протягом двох тисяч років, він пророкує, що настануть дні, коли місто так спустошиться, що не залишиться від нього каменя на камені. При цьому він явно вказує, що причина всьому — невігластво людей: «…бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх» (Лук. 19:44).
В іншому випадку він оплакує невіру та впертість жителів Єрусалиму, кажучи: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, — та ви не захотіли!» (Матв. 23:37). Ісус дорікає іудеям за те, що вони не вірять у нього, хоча й знають писання, що свідчать про нього: «Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене! Та до Мене прийти ви не хочете, щоб мати життя» (Іван. 5:39—40); «Я прийшов у Ймення Свого Отця, та Мене не приймаєте ви… Коли б ви Мойсеєві вірили, то й Мені б ви повірили, бо про Мене писав він» (Іван. 5:43—46).
Скільки чудес та знамень зробив Ісус, прагнучи відродити віру людей! Проте фарисеї, будучи тому свідками, тільки осуджували його, бо вважали, що він перебуває у владі Вельзевула (Матв. 12:24). У такій розпачливій ситуації Ісус волає до них: «…хоч ви Мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я в Отці!» (Іван. 10:38). Далі, звертаючись до своїх противників, він з обуренням засуджує їхнє лицемірство (Матв. 23:13—36). Ісус своїми словами та вчинками намагався пробудити в душах ізраїльтян віру в те, що він — Месія, бо такою була воля Бога. Якщо б іудеї, дотримуючись волі Бога, повірили в це, то хто б із них наважився відправити Ісуса на хрест?
На основі поданих вище фактів ми можемо зробити такий висновок: для повного втілення мети приходу Ісуса як Месії його смерть на хресті була не потрібна. Його розп'яття стало трагічним наслідком нерозуміння та невіри іудеїв того часу, що переконливо доводиться такими словами: «яку [Божу мудрість] ніхто з володарів цього віку не пізнав; коли б бо пізнали були, то не розп'яли б вони Господа слави!» (1 Кор. 2:8).
Якщо розп'яття Ісуса було наперед визначене Богом, то закономірно припустити, що він повинен був сприйняти такий шлях як належне. Чому тоді він тричі молився: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене» (Матв. 26:39)? Насправді, Ісус так відчайдушно молився, тому що розумів: його смерть зруйнує надію на створення Царства Небесного на землі. Він розумів, що це стане трагічним розчаруванням для Бога, Який протягом довгого часу, з моменту гріхопадіння, робив усе можливе, щоб утілити цю надію. Більше того: Ісус знав, що в разі його смерті кінець стражданням людства не настане аж до часу його Другого пришестя.
Ісус сказав: «І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський» (Іван. 3:14). На шляху з Єгипту в Ханаан, коли ізраїльтяни втратили віру в Мойсея, з'явилися отруйні змії, від укусів яких померло багато людей. Тоді Мойсей, скорившись волі Бога, виставив на жердині мідного змія, і ті, хто дивилися на нього, залишалися жити. Ісус передбачив, що схожим чином через невіру обраного народу в Ісуса все людство приречене опинитися в пеклі, і що заради спасіння людства він буде розп'ятий на хресті, так само як піднесений на жердині «мідний змій». І спасіння отримають лише ті, хто буде шанувати його та вірити в нього. Передбачивши такий хід подій, Ісус висловив це пророцтво з глибокою скорботою в шімджон.
Про те, що розп'яття Ісуса не було волею Бога, а сталося внаслідок невіри людей, свідчить також і той факт, що після смерті Ісуса, згідно з його пророцтвом, обраний народ Ізраїлю втратив свою велич (Лук. 19:44). Натомість існувало пророцтво, що Ісус прийде на трон Давида і встановить царство, якому не буде кінця: «Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім'я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру. Без кінця буде множитися панування та мир на троні Давида й у царстві його, щоб поставити міцно його й щоб підперти його правосуддям та правдою відтепер й аж навіки, ревність Господа Саваота це зробить!» (Іс. 9:5—6). Коли до Марії з'явився ангел, він переказав їй схоже провіщення: «І ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому ймення Ісус. Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий, і Господь Бог дасть Йому престола Його батька Давида. І повік царюватиме Він у домі Якова, і царюванню Його не буде кінця» (Лук. 1:31—33).
З Авраама розпочалася історія обраного Богом народу Ізраїлю, який Він вів шляхом страждань упродовж двох тисяч років, щоб зрештою послати йому Ісуса як Месію, чий прихід повинен був стати основою для створення вічного Божого Царства. Однак, коли іудеї почали переслідувати Ісуса та розп'яли його, вони втратили право на положення обраного народу і через кілька поколінь були розсіяні по всьому світу. Відтоді життя євреїв стало сповнене страждань та переслідувань. Це можна розглядати, як кару за злочин іудеїв, які вбили Месію замість того, щоб піти слідом за ним та втілити мету провидіння спасіння. Більше того, пройти шляхом мучеництва були змушені не лише євреї, а й численні істинно віруючі християни, що було покаранням за колективний злочин — убивство Ісуса.
1.4. Обмеженість спасіння через розп'яття та мета Другого пришестя Ісуса
Що б сталося, якби Ісуса не розп'яли? Він утілив би провидіння спасіння на духовному та фізичному рівнях та встановив вічне непорушне Царство Небесне на землі, як це було передбачено пророком Ісаєю (Іс. 9:5—6), сповіщено ангелом, який з'явився до Марії (Лук. 1:31—33), і сказано в його власних словах, що сповіщали наближення Божого Царства (Матв. 4:17).
Створюючи людину, Бог спочатку створив її плоть із пороху земного, а потім «дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2:7). Отже, людина була наділена духом та тілом; гріхопадіння сталося як на духовному, так і на фізичному рівнях. Відповідно, спасіння також повинне разом охопити і дух, і тіло.
Оскільки мета приходу Ісуса як Месії полягала в тому, щоб завершити провидіння спасіння, він повинен був принести спасіння і духу, і тілу. Повірити в Ісуса — означає стати з ним одним цілим. Тому Ісус порівнював себе з істинною лозою, а своїх послідовників — із її гілками (Іван. 15:5). З цієї ж причини він сказав: «…пізнаєте ви, що в Своїм Я Отці, а ви в Мені, і Я в вас» (Іван. 14:20). Щоб дати людині духовне та фізичне спасіння, Ісус повинен був прийти в плоті. Якби грішні люди повірили в нього та стали єдиними з ним духом та тілом, вони отримали б і духовне, і фізичне спасіння. Однак іудеї в нього не повірили і відправили на хрест. Тіло Ісуса зазнало нападу сатани, і він був убитий. Тому коли християни, повіривши, об'єднуються з Ісусом, тіло якого захопив сатана, їхні тіла також залишаються вразливими для нападів сатани.
Тож, яку б глибоку віру не мала людина, вона не може отримати фізичне спасіння через спокуту Ісуса на хресті, оскільки первородний гріх, що передається з покоління в покоління, починаючи з Адама, ще не знищено. Він залишається навіть у людях найбільшої віри та передається їхнім дітям. І тому, щоб не дозволити сатані зберігати над нами свою владу, всі ми, ведучи життя у вірі, приречені йти шляхом умертвіння та заперечення плоті. Також, щоб знищити умови, які дають сатані можливість тримати нас у своїй владі, нам необхідно невпинно молитися (1 Сол. 5:17). Ці умови породжені первородним гріхом, від якого нас не звільнило спасіння, отримане завдяки спокуті через розп'яття.
Ісус не зміг утілити мету провидіння фізичного спасіння, оскільки його тіло було захоплене сатаною. Однак йому вдалося закласти основу для духовного спасіння, спокутавши гріхи людства пролитою на хресті кров'ю та створивши переможну основу для свого воскресіння. Тому всі віруючі від часу його воскресіння й до сьогодні мали можливість отримати благодать лише духовного спасіння.
Тож завдяки спокуті через розп'яття досягається лише духовне спасіння. Якою б сильною не була віра людини, у її плоті залишається первородний гріх, і він буде передаватися з покоління в покоління. Тому чим глибшою є віра людини, тим запеклішу боротьбу з гріхом вона повинна вести. Отже, Христос знову повинен прийти на землю. При своєму Другому пришесті він завершить провидіння фізичного спасіння, поклавши край первородному гріху, — те, що йому не вдалося зробити через розп'яття. Тільки тоді мета провидіння спасіння здійсниться та буде досягнуто як духовне, так і фізичне спасіння.
Святий Павло, віра якого була прикладом для апостолів, тужив, що не може завадити вторгненню гріха у свою плоть: «Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх… Тому то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному» (Рим. 7:22—25). У цих словах виражається радість отримання духовного спасіння та туга за нездійсненим фізичним спасінням. Іван також говорив: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди… А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас!» (1 Іван. 1:8—10). Він визнавав, що, навіть отримуючи спасіння через розп'яття Ісуса, ми все одно залишаємося грішниками, бо в нас продовжує діяти первородний гріх.
1.5. Два види пророцтв про розп'яття
Якщо розп'яття Ісуса не було визначене Богом, і якщо з розп'яттям не була повністю втілена мета приходу Ісуса як Месії, то чому були напророчені його страждання на хресті (Іс. 53)?
Дотепер уважалося, що Біблія містить лише пророцтва про страждання Ісуса. Перечитавши її заново, вже після ознайомлення з Принципом, ми можемо знайти пророцтва протилежного характеру. Як пророкував Ісая в старозавітні часи, і як Бог сповістив Марії через ангела, Ісус повинен був за життя стати Царем іудейським та створити на землі Царство, якому «не буде кінця» (Іс. 9, 11, 60; Лук. 1:31—33). Давайте поговоримо про те, чому стала можливою поява двох протилежних пророцтв.
Бог створив людину, щоб вона досягла досконалості шляхом виконання відведеної їй частки відповідальності (Творення 5.2.2). Однак прабатьки людства, не впоравшись зі своєю часткою відповідальності, вчинили гріхопадіння. Таким чином, людина могла або виконати свою частку відповідальності згідно з волею Бога, або, учинивши всупереч Божій волі, не виконати її.
Наведемо кілька прикладів із Біблії. Частка відповідальності людини полягала в тому, щоб прийняти рішення не їсти плід із дерева пізнання добра та зла. Адам міг або підкоритися Божій заповіді «не їж» і досягти досконалості, або, з'ївши заборонений плід, померти, що й сталося в дійсності.
Людям, які жили в епоху Старого Заповіту, Бог дав десять заповідей та закон Мойсея, дотримання яких було умовою того, що провидіння спасіння здійсниться. Їхня частка відповідальності полягала в тому, щоб дотримуватися закону та отримати спасіння, проте вони могли порушити його та загинути.
Часткою відповідальності ізраїльтян, які пішли слідом за Мойсеєм із Єгипту в Ханаан, було дотримання його вказівок. Вони могли або суворо дотримуватися його вказівок та ввійти в Ханаанську землю, або повстати проти нього та не дійти до благословенної землі. Насправді, воля Бога полягала в тому, щоб ізраїльтяни ввійшли в Ханаан (Вих. 3:8), і Він велів Мойсею привести їх туди. Однак через свою невіру перше покоління ізраїльтян померло в пустелі, і лише їхні нащадки змогли досягти кінцевого призначення.
Тож, людині дана частка відповідальності, з якою вона або справляється, дотримуючись волі Бога, або ні. Результат дій людини залежить від того, виконує вона свою частку відповідальності чи ні. Тому Бог не може не дати два пророцтва щодо втілення Своєї волі.
Частка відповідальності Бога — послати Месію на землю. Та вірити в нього чи ні — частка відповідальності людини. Іудеї могли або повірити в Месію, як того хотів Бог, або не повірити в нього, пішовши проти волі Бога. Тому Бог був змушений дати людям два різних пророцтва, передбачаючи два можливі результати. Який із них знайде своє втілення в житті, залежало від того, виконають люди свою частку відповідальності чи ні. Одні пророцтва говорили, що Ісус помре внаслідок невіри людей (Іс. 53). Інші передбачали, що люди повірять у нього, возвеличать його як Месію та допоможуть йому зі славою виконати волю Бога (Іс. 9, 11, 60; Лук. 1:31—33). Спричинена невірою людей смерть Ісуса на хресті стала виконанням першого виду пророцтв. Здійснення інших було відкладено до часу Другого пришестя.
1.6. Біблійні вірші, у яких нібито йдеться про необхідність розп'яття
У Євангелії є чимало місць, де Ісус нібито говорить про необхідність своїх страждань на хресті для спасіння людства. Наприклад, Петро, почувши передбачення Ісуса про його страждання на хресті, почав переконувати його не йти хресним шляхом, на що Ісус відповів: «Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені…» (Матв. 16:23). Різкий тон, яким були сказані ці слова, на перший погляд є доказом того, що розп'яття Ісуса було неминучим. Насправді, коли Ісус промовляв ці слова, невіра іудейського народу вже призвела до того, що повне здійснення провидіння спасіння — як на духовному, так і на фізичному рівнях — виявилося неможливим. До того часу Ісус уже сповнився рішучості йти на хрест (Лук. 9:31), щоб створити умову тангам для досягнення хоча б духовного спасіння людства. У цій ситуації спроби Петра відрадити його могли завадити виконанню провидіння духовного спасіння через розп'яття. Тому Ісус докоряв Петру за його слова.
Другий приклад — останні слова Ісуса на хресті: «Звершилось!» (Іван. 19:30). Промовляючи їх, Ісус не мав на увазі, що з його розп'яттям провидіння спасіння завершилося. Усвідомивши, що йому вже не змінити невіруючих людей, Ісус обрав хресний шлях, щоб принаймні створити основу для духовного спасіння. Так фізичне спасіння було відкладене до часу Другого пришестя. Кажучи «Звершилось!», Ісус мав на увазі, що він закінчив створення основи для духовного спасіння. Через невіру іудеїв воно стало альтернативною метою провидіння.
Для того щоб мати істинну віру, нам необхідно, по-перше, через молитву в дусі встановити прямий духовний зв'язок із Богом і, по-друге, зрозуміти істину на основі правильного прочитання Біблії. З цієї причини Ісус сказав, що Богу «повинні в дусі та в правді вклонятись» (Іван. 4:24).
Від часів Ісуса й до наших днів християни думали, що Ісус прийшов у цей світ, аби померти на хресті. Вони не знали, у чому була основна мета його приходу як Месії, і неправильно розуміли духовне спасіння, вважаючи, що лише в ньому й полягала місія Ісуса. Ісус прийшов жити, щоб утілити волю Бога, однак через невіру іудеїв він пішов шляхом смерті, якої не хотів. Сьогодні на землі повинні з'явитися люди в положенні нареченої Ісуса, які зможуть полегшити скорботу і біль його шімджон і зрозуміти його справжні наміри, інакше йому ні з ким буде втілити волю Бога під час свого Другого пришестя! Ісус запитував: «Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Лук. 18:8), з гіркотою передбачуючи, що під час свого повернення найімовірніше зіткнеться з нерозумінням людей.
Тож, аналізуючи Біблію, ми з'ясували, що Ісус прийшов не для того, щоб померти на хресті. Наша впевненість у цьому стане ще більшою, якщо ми запитаємо про це самого Ісуса під час нашого духовного спілкування з ним. Якщо ж ми самі не чутливі до духовної реальності, то нам слід шукати свідчень тих, хто наділений таким даром. Бо тільки в тому разі, якщо наша віра буде істинною, ми опинимося серед гідних положення нареченої Христа і зможемо прийняти його в останні дні.