Розділ 3. Період об’єднаного царства і період християнського королівства
Коли період суддів прийшов до свого завершення і перший Ізраїль увійшов у період об'єднаного царства, функції суддів були розподілені між повноваженнями пророка, священика й царя. Пророки отримували вказівки безпосередньо від Бога, священики служили скинії і пізніше — храму, а цар керував народом. Кожний із них мав чітко визначену місію, направляючи Ізраїль до досягнення мети провидіння відновлення. Період християнського королівства призначався для відновлення шляхом тангам періоду об'єднаного царства на основі субстанційної ідентичності часу. Таким чином, коли період християнських церков за патріархів підійшов до завершення, функції патріархів розподілилися між монастирським вищим духівництвом, яке виконувало роль пророків, папою, який виступав у ролі первосвященика, та королем, який керував народом. Як лідери другого Ізраїлю, вони були відповідальними за те, щоб направляти його до досягнення мети провидіння відновлення.
Тогочасна християнська церква поділялася на п'ять патріархатів: Єрусалиму, Антіохії, Олександрії, Константинополя та Риму. З-поміж усіх патріархів римський, якого зокрема стали називати папою, здійснював контроль над усіма єпископами та абатами Західної Європи.
У період об’єднаного царства царями було утворене Ізраїльське царство з храмом у центрі, що став проявом ідеалу Мойсеєвої скинії, який уперше зародився за часів виходу. Це був образний шлях побудови майбутнього Царства Небесного, правити яким буде Ісус — Цар Царів і субстанційне втілення храму (Іс. 9:6). Так само в період християнського королівства Карл Великий, ставши імператором, утілив у своїй Франкській імперії ідеал християнської держави, описаний Святим Августином у його праці «Про Град Божий». Святий Августин жив у часи, ідентичні часам Мойсея, коли християни щойно звільнилися з-під гніту Римської імперії. Це також був образний шлях, який визначив побудову Царства Небесного за часів, коли Христос, Цар Царів, прийде знову. Тому в цей період папі й імператору слід було втілити ідеал християнської держави, перебуваючи в цілковитій єдності, основою якої повинна була стати Божа воля. Іншими словами, зведене на духовній основі для Месії (메시아를 위한 기대, мешіариль віхан кіде) духовне царство на чолі з папою та земне царство, яким керував імператор, повинні були об'єднатися на основі християнських ідеалів. Якби це сталося в той час, релігія, політика й економіка змогли б прийти до гармонії, що забезпечило б створення основи для прийняття Месії Другого пришестя.
У період об'єднаного царства Ізраїлю центральною особою, покликаною відновити основу довіри (믿음의 기대, мідиме кіде), був цар. Він був відповідальний за втілення Слова Бога, даного через пророків. Пророки й первосвященики представляли Боже Слово та займали в той період положення Авеля. Однак, згідно з вимогами провидіння відновлення, їхня місія полягала у відновленні фізичного світу з положення архангела; таким чином, вони представляли духовний світ. Тому, створивши духовну основу для царя, благословивши та помазавши його на царство, пророки й первосвященики повинні були зайняти відносно нього положення Каїна. Відповідно, цар повинен був керувати народом згідно зі словами пророків, а пророкам, як громадянам царства, слід було підкорятися царю. Отже, центральною особою у відновленні основи довіри в цей період був цар.
Приблизно вісімсот років відтоді, як нащадки Авраама ввійшли в Єгипет, Бог велів пророку Самуїлу помазати Саула на царство, і той став першим царем Ізраїлю (1 Сам. 8:19—22; 10:1—24). Якби Саул, який стояв на чотирьохсотрічній основі періоду суддів, сорок років правив своєю країною відповідно до Божих очікувань, він міг би відновити шляхом тангам чотирьохсотрічний період рабства в Єгипті та сорокарічний період перебування Мойсея в палаці фараона. Це дало б йому змогу закласти основу довіри шляхом створення основи відокремлення від сатани з числом сорок в основі. Таким чином, якби Саул на цьому кіде звів храм як образ Месії і прославив його, він зміг би зайняти положення Мойсея, який побудував храм та прославив його замість того, щоб, як це сталося насправді, зазнати невдачі на першому шляху національного відновлення Ханаану. Тоді, якби обраний народ Ізраїлю, ставши на цю основу довіри, проявив абсолютну довіру й слухняність до свого царя, прославляючи храм, вони б створили субстанційну основу (실체기대, шільчекіде), а також основу для Месії (메시아를 위한 기대, мешіариль віхан кіде).
Однак цар Саул не скорився наказам Бога, даним через пророка Самуїла (1 Сам. 15:1—23), і втратив можливість звести храм. Через цю невдачу він опинився на положенні Мойсея, після того як той зазнав поразки на першому шляху відновлення Ханаану. Тож, як і за часів Мойсея, провидіння відновлення повинне було знову продовжитися, охопивши додатково сорок років правління царя Давида та сорок років правління царя Соломона. За часів Соломона нарешті було закладено основу довіри, а також побудований храм. Як уже говорилося, цар Саул перебував також на положенні Авраама. Так само як воля Бога, передана Аврааму, втілилася через Ісака та Якова, виконання Божої волі зведення храму царем Саулом було продовжене за правління царя Давида та завершене за правління царя Соломона. Але оскільки цар Соломон чинив перелюб зі своїми багатьма дружинами-язичницями, він утратив положення Авеля в субстанційному приношенні, унаслідок чого Ізраїль утратив можливість закласти субстанційну основу. Тому створення основи для Месії в період об'єднаного царства також закінчилося невдачею.
У період християнського королівства необхідно було відновити шляхом тангам усі умови, не виконані в період об'єднаного царства. Центральною особою у відновленні основи довіри був імператор. Він був відповідальний за втілення християнських ідеалів, які обстоювалися передовими монастирями та папою. Папа займав положення первосвященика, який за часів об'єднаного царства отримував Божі накази через пророків. Тому папа був відповідальний за підготовку духовної основи, на якій імператор зміг би встановити ідеальну християнську державу. Після благословення та коронації імператора папа повинен був підкорятися йому як громадянин; імператор, зі свого боку, повинен був підтримувати духовну працю папи та правити відповідно до його настанов.З цією провіденційною метою папа Лев ІІІ благословив та коронував у 800-му році Карла Великого, який став першим імператором другого Ізраїлю.
Карл Великий стояв на основі чотирьохсотрічного періоду християнських церков за патріархів, призначеного для відновлення на основі субстанційної ідентичності часу чотирьохсотрічного періоду правління суддів. Отже, імператор Карл Великий, так само як цар Саул, стояв на основі відокремлення від сатани з числом сорок в основі. Він мав жити у відповідності до вчення Ісуса, працюючи заради втілення ідеалу християнської держави, і врешті-решт створити основу довіри.
Прийнявши корону від папи, Карл Великий отримав його благословення і створив це кіде. Якби в той час народ другого Ізраїлю проявив абсолютну віру та слухняність перед Карлом Великим, то було б можливо створити субстанційну основу і таким чином закласти основу для прийняття Месії Другого пришестя. Іншими словами, духовне царство на чолі з папою та земне царство на чолі з імператором мали повністю об'єднатися, спираючись на основу для Месії на духовному рівні. На цій підставі міг би прийти Христос Другого пришестя і встановити своє Царство. Проте імператори цього періоду не скорилися Божій волі і втратили положення Авеля для субстанційного приношення. У результаті не була створена ні субстанційна основа, ні основа для Месії Другого пришестя.