Розділ 1. Втілення Божої мети творення та гріхопадіння людини
1.1. Втілення Божої мети творення
Як уже зазначалося в главі «Принцип творення», Бог створив людину, щоб, дивлячись на неї, відчувати радість. Тому мета існування людини — принести радість Богу. Тоді якою повинна бути людина, щоб принести Йому радість і проявити свою первозданну цінність в усій повноті?
Усе існуюче, крім людини, створене, щоб розвиватися, підкоряючись природному закону, і стати об'єктом, який приносить Богу радість. Людина ж створена, щоб стати субстанційним об'єктом Бога, який повертає Йому радість шляхом дій, які є проявом її свободи волі. Тому вона не може стати об'єктом Божої радості, доки не пізнає Його волю і не докладатиме зусиль, щоб жити відповідно до неї. Людина була створена зі здатністю емоційно відчувати Шімджон Бога, розуміти Його волю та жити у відповідності до неї. Коли людина займає таке положення, вона досягає особистісної досконалості. Наявність такої даної Богом природи давала змогу Адаму і Єві до гріхопадіння, а також пророкам — хоча й не повноцінно — спілкуватися з Богом, отримуючи відповіді на запитання.
Стосунки між Богом і людиною, яка досягла особистісної досконалості, можна порівняти зі стосунками між душею та тілом. Тіло, будучи місцем перебування душі, діє за її веліннями. Бог оселяється в душі досконалої людини, і вона стає храмом Божим та живе по Його волі. Так само як тіло досягає єдності з душею, досконала людина перебуває в повній гармонії з Богом. Тому в Біблії говориться: «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» (1 Кор. 3:16) і «Того дня пізнаєте ви, що в Своїм Я Отці, а ви в Мені, і Я в вас» (Іван. 14:20).
Той, хто досяг особистісної досконалості, стає храмом Бога, і Святий Дух перебуває в ньому. Живучи в повній єдності з Богом, людина набуває Божественної природи. Без сумніву, така людина не може згрішити і, відповідно, не може вчинити гріхопадіння.
Досконала людина — це людина, у якій добро втілилося в усій повноті, і яка виконала мету творення. Гріхопадіння такої людини означало б, що добро містить у собі потенціал власного руйнування. Такий висновок абсурдний. Ба більше, якщо б людина, створена всемогутнім Богом, могла згрішити після того, як досягла досконалості, можна було б засумніватися у всемогутності Бога. Бог — абсолютний та вічний суб'єкт. Щоб принести Йому радість, Його об'єкт також повинен бути абсолютним і вічним. Тому досконала людина ніколи не вчинить гріхопадіння.
Якби Адам і Єва стали досконалими особистостями, нездатними грішити, вони б дали життя дітям добра і створили безгрішні сім'ю й суспільство, втіливши Три Благословення (Бут. 1:28). У результаті було б побудоване Царство Небесне на землі у вигляді єдиної великої сім'ї на чолі з єдиними батьками.
Царство Небесне схоже на досконалу людину, в якій усі частини тіла узгоджено взаємодіють одна з одною на горизонтальному рівні, реагуючи як одне ціле на команди мозку, що надходять по вертикалі. Так і в досконалому суспільстві люди побудують горизонтальні стосунки співпраці і житимуть у гармонії згідно з вертикальними вказівками Бога. У такому суспільстві люди не зможуть діяти на шкоду ближнім, тому що всі відчуватимуть те, що відчуває у Своєму Шімджон Бог, Який поділяє страждання тих, кому завдали болю.
Якими б чистими та безгрішними не стали люди, Царство Небесне, якого прагнуть і Бог, і люди, не може бути створене в умовах цивілізації примітивного рівня розвитку. Бог благословив людей володарювати над усім, що існує (Бут. 1:28). Тому, щоб утілити ідеал творення, досконалі люди повинні розвивати науку і з її допомогою підкорити світ природи та створити такі соціальні й побутові умови, які зроблять їхнє життя зручним. Тоді буде створене Царство Небесне на землі. Коли життя досконалих людей у Царстві Небесному на землі дійде кінця, вони відійдуть у духовний світ і створять там Царство Небесне на небі. Отже, відповідно до Божої мети творення, першим повинне бути створене Царство Небесне тут, на землі.
1.2. Гріхопадіння людини
Люди згрішили, перебуваючи в процесі розвитку, тобто вони ще не були досконалими. У главі «Принцип творення» також зазначалося, для чого був потрібен період розвитку, і чому прабатьки людства могли вчинити гріхопадіння лише в той час, коли вони ще не досягли досконалості.
Унаслідок гріхопадіння люди стали не храмом Бога, а місцем перебування сатани. Поєднавшись із ним, вони набули природи зла замість того, щоб утілити в собі Божественну природу. Маючи в собі зле начало, люди дали життя дітям зла і створили сім'ї, суспільство і світ зла. Наш світ — це пекло на землі, у якому дотепер живе грішне людство. Ми не здатні встановлювати гармонійні горизонтальні стосунки один з одним, оскільки обірвані наші вертикальні стосунки з Богом. Тому ми і завдаємо страждань своїм близьким, бо не можемо відчути та пережити їхній біль, як свій власний.
Якщо люди звикають до життя в пеклі на землі, то абсолютно природно, що, залишивши своє фізичне тіло, після смерті вони потрапляють у пекло в духовному світі. Отже, замість світу під володарюванням Бога ми створили світ під володарюванням сатани. Тому сатану й називають «князем світу цього» (Іван. 12:31) і «богом цього віку» (2 Кор. 4:4).