Розділ 1. Період Реформації (1517—1648)
Стотридцятирічний період Реформації розпочався 1517 року, коли Мартін Лютер підняв прапор релігійної реформації в Німеччині, і завершився 1648 року ухваленням Вестфальського мирного договору, який поклав край боротьбі між релігійними течіями традиційного і нового християнства. Основні тенденції цього періоду несуть на собі відбиток ідей Ренесансу і Реформації, плодів середньовічного феодального суспільства. Коли мета Божого провидіння не здійснилася через середньовічне суспільство, Бог почав створювати основу для Другого пришестя Месії, змінивши напрям провіденційної історії. Центральна роль у створенні цієї основи відводилася Ренесансу й Реформації. Тому, не вивчивши цих двох явищ, ми не зможемо зрозуміти характер цього періоду. Щоб відповісти на запитання, що привело людей середньовіччя до Ренесансу й Реформації, нам слід проаналізувати, який вплив справляло середньовічне суспільство на первісну природу людини.
Зважаючи на існуючі за пізнього феодалізму соціальне середовище та секуляризацію за умов розкладу середньовічної римської католицької церкви, первісна природа людини залишалася пригнобленою, її вільний розвиток — ускладненим. Узагалі, віра — це шлях, яким кожна людина йде в пошуках Бога, і вона поглиблюється тільки в безпосередніх вертикальних стосунках людини з Богом. Проте папи й духівництво в цю епоху сковували релігійне життя людей, зобов'язуючи їх дотримуватися ритуалів і догматів церкви. Крім того, жорстка станово-феодальна структура суспільства перешкоджала свободі духовного життя. Тим часом духовний сан можна було купити і продати. Єпископи і священики зловживали своєю позицією, схиляючись до розкоші й гедонізму, і експлуатували народ. У результаті папство втратило святість, перетворившись на інститут, який нічим не відрізнявся від будь-якого іншого органу світської влади; воно втратило здатність керувати духовним життям людей.
Таким чином, соціальні умови періоду феодалізму стали перешкодою на шляху відновлення первозданної природи людини. Перебуваючи в такому скрутному становищі, європейці середньовіччя відгукнулися на заклик свого серця звільнитися від кайданів існуючих соціальних умов і відкрити шлях до відновлення своєї первозданної природи.Наша первісна природа включає в себе два аспекти: внутрішній і зовнішній. Розгляньмо їх із точки зору принципу творення.
Будучи субстанційними об'єктами Бога, створеними за Його образом, ми відображаємо Його дуальні властивості і містимо в собі подобу Його первісного сонсан і первісного хьонсан. Дія віддавання та приймання (수수작용, сусучагьон) між нашою внутрішньою природою і зовнішньою формою складає основу нашого життя. Відповідно до цього наша первісна природа прагне здійснення двох видів бажань: внутрішнього і зовнішнього. У провидінні, яке направлене на наше відновлення, Бог діє відповідно до цих двох прагнень первісної природи людини.
Бог створив фізичне «я» перших людей до того, як наділив їх духовним «я» (Бут. 2:7). У відповідності до цього Бог відтворює в провидінні відновлення спочатку те, що є зовнішнім, а потім те, що належить до внутрішнього. Виходячи з цього, грішній людині слід спочатку принести символічну, зовнішню жертву, і тільки після цього вона отримує можливість зробити субстанційне, внутрішнє приношення (Основа 1.3). Лише за умов успішного завершення цих двох приношень людина створює основу для Месії (메시아를 위한 기대, мешіариль віхан кіде), яке має ще більш внутрішній характер. Процес відновлення стосунків грішних людей із Богом також розвивався в напрямку від зовнішнього до внутрішнього. За часів, які передували епосі Старого Заповіту, Бог відновив людину до позиції «слуги слуг» (Бут. 9:25), що стало можливим завдяки принесенню людиною жертв. Потім, в епоху Старого Заповіту, Бог відновив людей до позиції слуг (Лев. 25:55) за допомогою закону Мойсея. За часів Нового Заповіту Бог відновив людей до позиції названих дітей (Рим. 8:23), шлях до якої прокладався через віру. І, нарешті, в епоху Завершеного Заповіту Бог відновить нас до позиції істинних дітей, шлях до якої пролягає через шімджон (Мойсей та Ісус 3.3.2).
Дотримуючись такого зразка, Бог спочатку працював над відновленням зовнішнього соціального середовища за допомогою науки, а потім намагався відновити внутрішній, духовний аспект людини через релігію. Згідно з порядком створення, спочатку Бог створив ангелів, які уособлювали зовнішній світ, а потім — людину, яка уособлювала внутрішній світ. У процесі відновлення Бог спочатку мобілізує світ ангелів, який є зовнішнім, на відновлення зовнішнього, фізичного світу, у центрі якого перебуває тіло людини, а потім відновлює внутрішній, духовний світ, центром якого є дух людини.
Європейці середньовіччя потребували відокремлення від сатани, який проник у суспільство, коли папство не впоралося зі своєю відповідальністю у відновленні основи довіри (믿음의 기대, мідиме кіде) та потонуло в аморальності. Так шляхом відокремлення від сатани люди того часу повинні були відновити закладену в них Богом первісну природу. Їхнє прагнення повернути до життя її внутрішній і зовнішній аспекти породило світогляд епохи, у якому виділилося два напрямки, що поклали початок двом рухам за відродження спадщини минулого. Ми поділяємо їх на два типи: рух типу Авеля і рух типу Каїна. Рух типу Каїна розпочався як рух за відродження еллінізму, культури й філософії Стародавніх Греції й Риму. Він породив Ренесанс, суттю системи цінностей якого був гуманізм. Рух типу Авеля виник як рух за відродження гебраїстичної (давньоєврейської) спадщини Ізраїлю та ранньої християнської церкви. Він поклав початок релігійній реформації, метою якої було відновлення духовних цінностей, що спираються на віру в Бога (теїзм).
Давайте розглянемо, як напрямки гебраїзму і еллінізму стикалися один з одним на історичному шляху та який зв'язок існував між ними до початку періоду приготування до Другого пришестя Месії.
Починаючи з 2000 року до н. е. на острові Крит в Егейському морі процвітала мінойська цивілізація, яка передувала зародженню на грецькому півострові мікенської цивілізації. До ХІ століття ці цивілізації створили елліністичну цивілізацію типу Каїна, провідною ідеологією якої був гуманізм.
Приблизно в той же час на Близькому Сході виникла гебраїстична цивілізація типу Авеля, провідною ідеологією якої був теїзм. Це був період об'єднаного царства, упродовж якого ізраїльські царі повинні були закласти основу для Месії, тобто створити основу довіри і, шануючи храм у єдності з народом, побудувати субстанційну основу (실체기대, шільчекіде). Тоді вони змогли б прийняти Месію, і гебраїстична цивілізація асимілювала б елліністичну, що привело б до утворення однієї загальносвітової цивілізації. Однак царі не змогли виконати Божу волю, і цей промисел не здійснився. Замість цього сталося так, що ізраїльтяни, повернувшись із вавилонського полону, потрапили в залежність від греків у 333 році до н. е. і потім — від Риму в 63 році до н. е. Так упродовж століть до приходу і за часів Ісуса гебраїзм перебував під впливом еллінізму.
Якби єврейський народ повірив Ісусу та об'єднався з ним, Римська імперія того часу могла б стати месіанським царством з Ісусом на чолі. У такому разі гебраїзм асимілював би еллінізм, що зумовило б установлення єдиної загальносвітової гебраїстичної цивілізації. Натомість, цей промисел не здійснився, оскільки євреї знехтували Ісусом, і гебраїзм залишився під тиском еллінізму.
Після 313 року н. е., коли імператор Костянтин видав спеціальний Міланський едикт, який ознаменував офіційне визнання християнства, гебраїзм почав поступово брати верх над еллінізмом, унаслідок чого до першого десятиріччя VIII століття в його межах утворилися дві цивілізації — східне православ'я і західне римське християнство.
Якби папи та імператори, відповідальні за відновлення основи довіри в період середньовіччя, не втратили віру, то основа для Другого пришестя Месії була б закладена ще за тих часів, при цьому гебраїзм повністю асимілював би еллінізм, на основі чого утворилася б єдина загальносвітова цивілізація. Але, як говорилося вище, корупція й аморальність пап та імператорів зумовили вторгнення сатани в провідну ідеологію середньовіччя, яка взяла свій початок від гебраїзму. Унаслідок цього Бог був змушений розпочати новий промисел для відокремлення від сатани. Так само як Він розділив Адама на Каїна і Авеля, щоб відбулося відокремлення від сатани, Він розділив домінуючу ідеологію середньовіччя на два напрями: рух типу Каїна за відродження еллінізму і рух типу Авеля за відродження гебраїзму, плодами яких стали відповідно Ренесанс і Реформація.
Елліністичний напрям мислення, відроджений гуманізмом Ренесансу, незабаром зайняв домінуючу позицію щодо гебраїзму. Розпочався період, за якого мало відбутися відновлення шляхом тангам на основі субстанційної ідентичності часу тієї фази періоду приготування до приходу Месії, коли єврейський народ перебував під владою греків і еллінізм домінував над гебраїзмом. Нам відомо, що для того, щоб прийняти Месію, сім'я Адама повинна була закласти субстанційну основу, і що це могло статися тільки за умови підкорення Каїна Авелю та відокремлення таким чином Адама від сатани. Так само, лише шляхом підкорення еллінізму типу Каїна гебраїзмові типу Авеля могло відбутися відокремлення провідного духу середньовіччя від сатани. У цьому випадку було б створене світова субстанційна основа, необхідна для Другого пришестя Христа.
1.1. Ренесанс
Раніше вже говорилося, що рух за відродження надбань еллінізму, який дав початок Ренесансу, був викликаний прагненнями зовнішнього аспекту первісної природи людини. Які цінності шукали люди середньовіччя? Чому і як вони прагнули їх?
За принципом творення, людина була створена, щоб досягти досконалості, упоравшись із власної вільної волі з часткою особистої відповідальності без утручання Бога. Тому первісна природа людини закликає її прагнути свободи. Також, досягши єдності з Богом і досконалості, людина отримала б право на абсолютну самостійність особистості. Тому первісна природа людини закликає її прагнути особистісної самостійності. Крім того, досконала людина розуміє Божу волю і втілює її в життя, спираючись на власний інтелект і розум; у неї немає потреби сподіватися на Божі одкровення. Тому прагнення розвивати вміння мислити й розуміти є природним для людини. Бог наділив людину також правом бути господарем світу природи, щоб вона сама освоювала середовище для свого практичного життя, досліджуючи за допомогою науки приховані закони природи. Тому люди тягнуться до природи, науки та практичного життя.
Людина середньовіччя, чия первісна природа тривалий час перебувала під тиском феодального соціального середовища, особливо гаряче прагнула віднайти всі ці цінності, керуючись бажанням зовнішнього аспекту своєї первісної природи. Звідси її цікавість до класичної спадщини еллінізму, завезеної з мусульманських країн у результаті численних контактів зі Сходом після хрестових походів. Греки й римляни античності керувалися зовнішнім аспектом первісної людської природи, що проявилося в їхньому прагненні свободи й самостійності, повазі до розуму й логіки, поклонінні природі, цікавості до практичної сторони життя, значному розвитку науки. Усе це повністю відповідало бажанням, породженим первісною природою людини середньовіччя, тому рух за відновлення стародавньої спадщини еллінізму розгорнувся з величезною силою. Унаслідок цього гуманізм Ренесансу досяг свого розквіту.
У перекладі з французької мови Ренесанс (Renaissance) означає “відродження”. Ренесанс зародився в XIV столітті в Італії, яка стала центром вивчення класичної спадщини еллінізму. Хоча цей гуманістичний рух розпочався з наслідування способу мислення й життя Стародавніх Греції й Риму, невдовзі він переродився в ширший рух за зміну всього середньовічного способу життя. Виходячи за межі культури, цей рух охопив усі сторони суспільного життя, включаючи політику, економіку та релігію. І справді, Ренесанс став зовнішньою рушійною силою, яка сформувала сучасний світ. Отже, Ренесанс — це спрямований на реформацію феодального суспільства рух зовнішнього характеру з основою на гуманістичному світогляді, метою якого було задоволення прагнень зовнішнього аспекту первісної природи людини.
1.2. Реформація
Секуляризація й моральний занепад пап та духівництва спричинили невдачу провидіння відновлення, яке спиралося на папство середньовіччя. Підтримуючи ідеї гуманізму, люди середньовіччя почали заперечувати формальну релігійну обрядовість і церковні приписи, які обмежували свободу їхнього духовного життя. Вони виступали проти станово-феодальної системи та влади пап, які пригнічували їхню самостійність. Поряд із тим вони протестували проти сталих уявлень, за якими віра вимагала абсолютної покори диктату церкви в усіх сферах життя, а роль людського розуму й інтелекту ігнорувалася. Люди середньовіччя заперечували аскетичне, орієнтоване на потойбічне життя монастирське світосприйняття, яке знецінювало світ природи, науку та практичну діяльність. Тому багато християн повстало проти правління папства.
Таким чином, людина середньовіччя, прагнучи втілити бажання зовнішнього аспекту своєї первісної природи, поряд із тим шукала виходу пригніченим прагненням її внутрішнього аспекту. З'явився заклик до відродження духу раннього християнства, послідовники якого, спрямовані словом Ісуса й апостолами, жили заради здійснення волі Бога. Цей середньовічний рух за відродження гебраїзму розпочався в XIV столітті.
Його натхненник, Джон Вікліф (1324—1384), професор теології Оксфордського університету, який переклав Біблію англійською мовою, стверджував, що визначати зразок віри не мають права ні папи, ні духівництво, а лише сама Біблія. Демонструючи, що багато догматів, церемоній та правил церкви не спираються на Письмо, він осуджував духівництво за його занепад, експлуатацію людей і зловживання владою.
Отже, перші ознаки релігійної реформації можна знайти в Англії XIV століття, де папи до цього часу були остаточно дискредитовані через поразки хрестових походів. Схожі рухи, що закликали до реформ, виникли також у Богемії та Італії, де їх, проте, придушили, а керівників стратили. У 1517 році папа Лев Х, бажаючи зібрати кошти на будівництво собору Святого Петра, розпочав продаж індульгенцій, які католицька церква оголосила свідоцтвом про відпущення покарань за гріхи в потойбічному житті. Коли ці індульгенції поширилися в Німеччині в 1517 році, рух протесту проти такого зловживання та його негативних наслідків став стимулом до вибуху релігійної реформації на чолі з Мартіном Лютером (1483—1546), професором теології Віттенберзького університету в Німеччині. Полум'я реформації розгоралося й невдовзі досягло Швейцарії, де на чолі руху став Ульріх Цвінглі (1484—1531), Франції, де реформацію очолив Жан Кальвін (1509—1564), і таких країн, як Англія та Голландія.
Релігійні війни, які вибухнули навколо протестантських рухів, тривали більше ста років, доки Вестфальський мирний договір 1648 року не поклав край Тридцятирічній війні. У результаті цієї боротьби в Північній Європі переміг протестантизм, тоді як Південна Європа залишилася оплотом римокатолицької церкви, яка зміцнила свої позиції серед європейських народів.
У центрі Тридцятирічної війни між протестантами і католиками перебувала Німеччина. Однак важливо відзначити, що ця війна вийшла за межі релігійного конфлікту, вилившись у громадянську та політичну війну, від якої залежала доля Німеччини. Тому Вестфальський мирний договір мав характер не лише релігійної угоди, яка зрівняла в правах протестантів і католиків, а й політичного договору, що вирішив проблему територіальних кордонів між такими країнами, як Німеччина, Франція, Іспанія та Швеція.