Розділ 2. Період боротьби релігій та ідеологій (1648—1789)
Початок періоду боротьби релігій та ідеологій, що тривав сто сорок років, стосується підписання Вестфальського договору, який забезпечив у 1648 році встановлення протестантизму, а кінець — Великої французької революції 1789 року. Люди нового часу, які прокладали шлях до здійснення бажань зовнішнього і внутрішнього аспектів своєї первісної природи, не могли уникнути теологічних незгод і філософських суперечок, що було наслідком релігійної та ідеологічної свободи.
Як уже говорилося раніше, характерною рисою Божого провидіння відновлення був поділ на всьому шляху історії на два типи — Каїна та Авеля, розпочинаючи з індивідуального й закінчуючи світовим рівнем. В останні дні цей грішний світ поділений на комуністичний табір типу Каїна і демократичний табір типу Авеля. Оскільки субстанційна основа (실체기대, шільчекіде) в сім'ї Адама могла бути створена лише за умови, що Каїн підкориться Авелю та слухатиметься його, в останні дні субстанційна основа на світовому рівні може бути закладена, тільки коли світ типу Каїна підкориться світові типу Авеля. Це необхідно для прийняття Господа Другого пришестя та об'єднання світу. Тому в період боротьби релігій та ідеологій повинні були розвинутися два типи світогляду, які згодом стали основою двох світів.
2.1. Світогляд типу Каїна
Прагнення здійснити бажання зовнішнього аспекту первісної природи людини дало життя руху за відродження античної спадщини еллінізму та породило гуманізм Ренесансу. За своєю суттю він виступав проти середньовічної культури, стверджуючи, що головне місце в житті належить людині та світу природи, а відданість Богу й релігійне присвячення мають другорядне значення. Людина середньовіччя високо цінувала слухняність Богу, зменшуючи при цьому значення світу природи і вважаючи людське тіло низьким і навіть гріховним. Ренесанс установлював новий погляд на життя, який звеличував цінність людини й природи та шукав шлях їхнього пізнання через розумну критику й експериментальний аналіз. Під впливом розвитку природничих наук цей світогляд породив два методи пізнання: індуктивний та дедуктивний, які сформували дві головні школи в сучасній філософії: раціоналізм, заснований на дедуктивному методі, і емпіризм, заснований на індуктивному методі.
Раціоналізм, засновником якого став французький учений і філософ Рене Декарт (1596—1650), стверджував, що дослідження істини може опиратися лише на розум людини, її вроджену здатність мислити. Піддаючи сумніву загальновизнані істини, якими були історично сформовані й традиційні концепції, Декарт покладався лише на власний розум, як говорить його вислів: «Думаю, отже, існую». Це був фундаментальний принцип, на основі якого Декарт заснував дедуктивний метод, що використовувався раціоналістами для підтвердження достовірності знань про зовнішній світ. За відправну точку своїх поглядів вони брали заперечення Бога, світу і навіть власного «я».
З іншого боку, англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) заснував емпіризм, у якому вважалося, що істина пізнається тільки через особистий досвід. Ця школа стверджувала, що людська свідомість схожа на чистий аркуш паперу; для отримання нового знання необхідно звільнитися від упередженого погляду і спробувати пізнати істину на основі власного досвіду й спостережень за зовнішнім світом. Таким чином, як раціоналізм, який звеличував розум та заперечував Бога, так і емпіризм, який віддавав перевагу людському досвіду й експериментальній науці, відкидали містицизм і релігійні забобони. Ці обидві школи, незалежно від того, використовували вони розум чи емпіричні дослідження, мали тенденцію відділяти людину й природу від Бога.
Отже, Ренесанс дав початок двом течіям думки, які виникли на основі гуманізму. Він породив світогляд, який стимулював людей керуватися тільки своїми зовнішніми бажаннями, замість того щоб підтримувати їхнє внутрішнє прагнення шукати Бога і Його Царство. Це перекривало їм шлях до Бога і відводило в сторону сатани. З цієї причини цей світогляд отримав назву світогляду типу Каїна. До початку XVIII століття він зруйнував істини, які зберігалися історією й традиціями. Усе в людському житті оцінювалося лише з точки зору розуму або емпіричного спостереження, а те, що відносилося до категорії ірраціонального чи неземного, зокрема віра в Бога й Біблія, геть відкидалося. Енергія людини була вузько направленою в бік практичного життя. Такою була ідеологія Просвітництва, яке виникло на основі двох течій, емпіризму й раціоналізму, і стало рушійною силою Великої французької революції.
Однією зі шкіл, яка належала до світогляду типу Каїна, був деїзм, заснований англійським філософом Едуардом Гербертом (1583—1648). Деїсти висунули теологію, яка повністю базувалася на розумі. Вони відкидали точку зору, за якою між одкровенням і розумом може існувати гармонія, що було традиційним поглядом від часів Фоми Аквінського. Деїсти обмежено вважали Бога лише Творцем, Який дав поштовх існуванню Всесвіту і потім дав йому самому дотримуватися встановлених Богом природних законів. Прибічники цього напряму були переконані, що Божі одкровення та чудеса не потрібні людині.На початку ХІХ століття німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) зробив усебічний синтез філософії ідеалізму XVIII століття. Проте багато його послідовників опинилося під впливом атеїзму й матеріалізму французького Просвітництва та утворили школу лівого гегельянства, яка на свій лад переосмислила логіку Гегеля і заклала основи філософії діалектичного матеріалізму — ідеологічну основу комунізму. Давид Фрідріх Штраус (1808—1874), лівий гегельянець, написав книгу «Життя Ісуса». У ній заперечувалася вірогідність біблійних розповідей про чудеса, зроблені Ісусом, які розглядалися автором як вигадка його послідовників. Людвіг Фейєрбах (1804—1872) у своїй праці «Сутність християнства» доводив, що виникнення релігій визначається суспільними й економічними чинниками. Ці положення стали основою сучасних атеїзму й матеріалізму.
Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895) систематизували логіку лівих гегельянців і створили діалектичний матеріалізм. Обидва вони відчули на собі вплив Штрауса, Фейєрбаха і навіть більшою мірою — французьких соціалістів. Їм належить розробка комуністичної ідеології — сплаву матеріалізму, атеїзму й соціалізму. Отже, ми бачимо, що світогляд типу Каїна, який розцвів після Ренесансу і розвинувся на ґрунті Просвітництва в атеїзм і матеріалізм, згодом став наріжним каменем сучасного комуністичного світу.
2.2. Світогляд типу Авеля
Інколи люди схильні розглядати історичний розвиток у період від середньовіччя до Нового часу як процес відокремлення людини від Бога й релігії. Причина полягає в тому, що вони розглядають історію, беручи до уваги світогляд типу Каїна. Проте первісна природа спонукає людину прагнути отримання не тільки зовнішніх, а й внутрішніх цінностей. Первісна природа підштовхувала людину середньовіччя прислухатися до своїх внутрішніх бажань, у результаті чого виник рух за відродження гебраїзму, плодом якого стала релігійна реформація. У її межах виросли філософії й релігійні вчення, що розвивали світогляд типу Авеля, який шукав шляхи втілення первісної, Богом даної природи людини. Тож світогляд типу Каїна відводив людей середньовіччя від Бога й віри, тоді як світогляд типу Авеля вказував їм шлях більш глибокого та ґрунтовного пошуку Бога.
Німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804) проаналізував із філософської точки зору внутрішні й зовнішні прагнення первісної природи людини і першим розробив світогляд типу Авеля у сфері філософії. У своїй критичній філософії він об'єднав теорії емпіризму та раціоналізму, що перебували в стані боротьби. За Кантом, наші різноманітні відчуття виникають унаслідок контакту із зовнішніми об'єктами. Саме по собі це може скласти зміст пізнання, але не може здійснити саме пізнання. Щоб пізнати повністю, необхідно мати певні форми інтуїції й мислення (попередні і трансцендентальні) і об'єднати їх із різним змістом (наступним і емпіричним). Ці форми інтуїції й мислення є суб'єктивними за своєю суттю. Тому пізнання відбувається, коли різні відчуття, викликані контактом з об'єктами, інтегруються та об'єднуються з суб'єктними формами через спонтанне мислення й розуміння. Таким чином Кант спростував емпіризм, згідно з яким пізнання визначається зовнішніми об'єктами, і вивів нову теорію, у якій обґрунтовується, що пізнання визначається суб'єктивною свідомістю.
За Кантом пішов ряд філософів, як-от: Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), Фрідріх Шеллінг (1775—1854) і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Останній зробив особливий внесок у розвиток нової філософії з основою на гегелівській діалектиці. Ідеалізм цих філософів укріпив світогляд типу Авеля в галузі філософії.
У релігійній сфері з'явилися нові рухи, які протистояли переважаючому впливу раціоналізму в релігії. Вони наголошували на важливості релігійної старанності і внутрішнього життя та цінували містичний досвід вище, ніж учення й догми.
Як приклад, можна назвати насамперед пієтизм, засновником якого став німецький філософ Філіп Спенер (1635—1705); для цього вчення було характерним консервативне спрямування, дотримання традиційної віри та водночас наголошення на містичному досвіді. Пієтизм поширився в Англії і почав процвітати там серед віруючих; він започаткував нові релігійні рухи, як-от методизм, родоначальниками якого стали брати Уеслі, Джон (1703—1791) і Чарльз (1707—1788). Їхня діяльність викликала велике духовне оновлення в англіканській церкві, яка перебувала в стані духовного застою.
Крім того, в Англії з'явився рух квакерів, основоположником якого став містик Джордж Фокс (1642—1691). Фокс стверджував, що Христос — це внутрішнє сяйво, яке освітлює душі віруючих. Він наполягав на тому, що доки віруючий не прийме Святий Дух, не об'єднається з Ісусом через містичне переживання і не пізнає внутрішнє світло Христа, він не зможе зрозуміти істинного значення Біблії. Квакери піддавалися жорстоким гонінням в Англії і потім — у США, куди згодом перемістився центр квакерського руху.
Відомий шведський учений Еммануїл Сведенборг (1688—1772), який мав високу духовну чутливість, почав систематичне вивчення духовного світу та оприлюднив багато його таємниць. Хоча дослідження Сведенборга довго ігнорувалися теологами, останнім часом, завдяки збільшенню кількості людей, які мають досвід спілкування з духовним світом, його відкриття починають оцінювати належним чином. Так формувався світогляд типу Авеля, готуючи підґрунтя для сучасного демократичного світу.