Розділ 5. Період єврейського поневолення та повернення і період папського поневолення та повернення

Єврейський народ, який зневірився та не розкаявся, не зміг відновити ідеал Божого храму. З цієї причини, роблячи нову спробу втілити Свою волю, Бог допустив, щоб жителі Іудеї потрапили в полон до вавилонян, які представляли світ сатани, і страждали там у рабстві, як свого часу Він учинив з ізраїльтянами, які пішли в Єгипет, світ сатани, та страждали там у рабстві, щоб відновити шляхом тангам помилку Авраама в символічному жертвоприношенні.

Як уже зазначалося вище, Бог установив період християнського королівства, щоб побудувати царство для Месії. Він працював через пап та імператорів, щоб підготувати кіде для Христа Другого пришестя. Відповідно до намірів Бога, папа й імператор повинні були передати королівство і трон Месії, коли він прийде як Цар Царів (Іс. 9:6; Лук. 1:33) на закладене ними кіде. Однак вони загрузли в корупції та не розкаялися. Папи не заклали духовної основи для імператорів, позбавивши їх можливості посісти положення центральних осіб у створенні субстанційної основи (실체기대, шільчекіде). Тому кіде для Другого пришестя Христа не було створене. Аби розпочати новий промисел відновлення цього кіде, Бог дозволив, щоб папи потрапили в полон та страждали в неволі.

За більш раннього періоду єврейського поневолення та повернення цар Єгояким, члени царської сім'ї, пророки, включаючи Данила та Єзекіїля, священики, чиновники, ремісники та багато інших євреїв сімдесят років перебували в полоні у вавилонського царя Навуходоносора, після чого Перська імперія знищила Вавилон, і єврейський народ був звільнений указом царя Кіра (2 Цар. 24, 25; 2 Хрон. 36; Єр. 29:10, 39:1—10). Потім сто сорок років тривав період, упродовж якого вигнанці поверталися на свою землю трьома хвилями і нарешті заклали основи власної нації, об'єднавшись навколо пророка Малахії. Відтоді вони розпочали приготування до прийняття Месії. У період папського поневолення та повернення, призначеного для відновлення за допомогою тангам вищезгаданого періоду на основі субстанційної ідентичності часу, другий Ізраїль мусив пройти схожим шляхом.

Через свою аморальність папи та священики поступово втрачали довіру народу. Поразка хрестових походів ще більше підірвала їхній авторитет. Наприкінці хрестових походів у надрах виснаженої феодальної системи Європи почала зароджуватися сучасна держава. Зі зростанням монархічної влади загострився конфлікт між папами і королями. Один із них призвів до того, що за наказом французького короля Філіпа IV Гарного папа Боніфацій VIII був тимчасово ув'язнений. Вибраний у 1305 році за сприяння французького короля папа Климент V перемістив у 1309 році папську резиденцію з Ватикану на південь Франції, в Авіньйон, де його наступники протягом сімдесяти років жили, як полонені, перебуваючи в повному підпорядкуванні у французьких королів. У 1377 році папа Григорій ХІ повернув папську резиденцію в Рим.

Після смерті Григорія кардинали обрали папою італійця Урбана VI, колишнього архієпископа Барійського. Проте група кардиналів, переважно французи, створили опозицію новому папі, обрали замість нього Климента VII та утворили альтернативну резиденцію в Авіньйоні. Великий розкол тривав до початку наступного століття, коли в 1409 році кардинали обох сторін скликали собор в італійському місті Піза, щоб розв'язати цю безвихідну ситуацію. Вони відлучили від влади обох пап, обравши законним папою Олександра V. Однак попередні папи не прийняли свою відставку і в результаті в римській церкві одночасно було відразу троє пап. Невдовзі було скликано Констанцький собор (1414—1418), у якому взяли участь кардинали, єпископи, теологи, імператор, великі феодали та багато інших духовних і державних представників. Рішенням цього собору всі три папи усувалися від влади і новим папою був обраний Мартін V. Так було покладено край періоду Великого розколу.

Констанцький собор наполіг на тому, аби вселенським соборам церкви були віддані верховні повноваження, які перевищують папські, і щоб вони мали право обирати та звільняти пап. Було прийнято рішення, що такі собори скликатимуться надалі регулярно. Таким чином було зроблено спробу реформувати римську церкву в орган конституційної монархії. Проте в 1431 році, коли делегати зібралися на наступний собор, який тривав у швейцарському місті Базелі, новий папа спробував перешкодити його відкриттю. Незважаючи на відсутність папи, делегати розпочали собор. Він засідав до 1449 року, але, зрештою, оголосив про свій розпуск. Отже, план створення конституційної монархії в римській церкві не був утілений, і папство повернуло собі владу, утрачену в 1309 році.

Багато лідерів соборного руху XIV—XV століть намагалися реформувати корумповане папство. Для цього були створені ради представників, наділені верховною владою, до складу яких входили як єпископи, так і миряни. Проте всі ці спроби не завершилися успіхом, оскільки папство врешті-решт повністю повернуло собі попереднє положення та владу. Крім того, ради представників склали опозицію радикальним реформам, які проводилися Джоном Вікліфом (1330—1384) та Яном Гусом (1371—1415). Обидва вони були оголошені єретиками. Після того як на Констанцькому соборі Янові Гусу винесли смертний вирок, він був спалений на вогнищі. Ця смерть стала поштовхом для підйому протестантського руху за релігійну реформацію.

Цей період охопив близько двохсот десяти років. Він розпочався в 1309 році сімдесятирічним поневоленням пап в Авіньйоні, потім був відзначений Великим розколом, соборним рухом та відновленням влади пап у римській церкві і тривав до релігійної реформації 1517 року на чолі з Мартіном Лютером. Метою цього періоду було відновлення шляхом тангам на основі субстанційної ідентичності часу періоду єврейського поневолення та повернення, який тривав двісті десять років, починаючи з сімдесятирічного періоду вавилонського полону, охоплюючи потім періоди повернення євреїв в Ізраїль, побудови ними храму і закінчуючи реформою в політиці та релігії, на чолі якої стояв пророк Малахія.